14 січня Херсон зупинився, щоб віддати шану двом своїм воїнам – Дмитру Єгорову та Сергію Сушку. Обоє загинули 4 січня 2026 року, виконуючи бойові завдання.
У одному з храмів міста зібралися рідні, друзі, сусіди, побратими. Тихо. Люди стоять поруч, тримаючи свічки, і проводжають тих, хто більше не повернеться додому.
Сергію Сушку було 49 років. У Збройних Силах України він служив два роки. До війни працював завідувачем у рибному магазині. Його добре знали в районі, де жив.
Сусідка Сергія, Євгенія, говорить просто, але важко:
“Ми знайомі багато років, уже 30. Дуже був гарний хлопець. Відповідальний такий, взагалі безвідмовний. Дуже жаль, що таке трапилося. Він працював у магазині рибному, завідувачем. Він був на Чернігівщині, під Сумами. А це трапилося ви знаєте де – між Дніпропетровською та Запорізькою областями. Дуже доброю людиною був”.
Сергій допомагав людям і поза фронтом. Коли у червні 2023 року російські війська підірвали Каховську ГЕС, він долучився до евакуації мешканців мікрорайону Корабел.
Його знайома Надія Жмаченко згадує ті дні:
“Нас було 14 людей. Ми їхали на трьох човнах. В одному з цих човнів Сергій був за кермом, на іншому ми їхали”.
Дмитру Єгорову було 31. Він загинув на Харківському напрямку також 4 січня 2026 року. Востаннє його голос дружина Катерина чула 27 грудня – тоді він подзвонив, як зазвичай, раз на тиждень.
Про загибель чоловіка Катерині повідомили 6 січня.
Вона говорить:
“Не так часто, як хотілося б, але раз на тиждень телефонував. Дуже веселий був, комунікабельний, дуже гарна людина. У нього повинна була бути відпустка в лютому. В нас ще дитина залишилася, 7 років”.
Про Дмитра з теплом говорить і його прийомна мати Ірина Корягіна. Каже, він не терпів несправедливості й обману.
“Він дуже не любив обману. Ми до останнього сподівалися, що це була помилка. Спочатку галас підняли, що він на зв’язок не виходить. А потім вже Каті й подзвонили, що сповіщення, що їй везуть лист – і тоді ми все зрозуміли”.
У цей день у храмі звучали імена двох чоловіків, за якими плаче Херсон. Один допомагав людям на воді під час катастрофи, інший мріяв про відпустку, щоб обійняти сім’ю. Обоє загинули, захищаючи країну.
Місто прощається, але пам’ятає. І пам’ятатиме.
