У багатоповерхівці в «червоній зоні» Херсона понад рік жила лише одна людина. 87-річна Людмила Чорнобай не виїжджала, навіть коли район цілодобово обстрілювали, а будинок не раз зазнавав влучань.
Вибиті вікна й двері, пошкоджені стіни, вигорілі квартири. У такому будинку жінка залишалась одна, коли всі сусіди евакуювались. Вона теж мала можливість виїхати, але щоразу відмовлялась.
На початку січня 2026 року черговий обстріл спричинив пожежу. Квартиру Людмили затягнуло димом. Рятувальники та волонтери винесли її з оселі й доправили до лікарні. Тепер вона тимчасово живе там.
За три місяці їй виповниться 88. У лікарні жінка вперше за довгий час спить у теплі й їсть гарячу їжу.
“Останній рік не було ні тепла, ні води, ні газу, ні електрики. Нічого не було”, – каже Людмила.
Її район перебував під постійними обстрілами. Понад рік вона була єдиною мешканкою будинку. Виїхати пропонували не раз, але вона не погоджувалась.
“У мене десять котів було. Я через них нікуди не їхала. Та і стара я, 88 років. Ще в дорозі помру. Краще я вдома, у себе у квартирі. Ось і залишилась. Мені ніхто не забороняв. І я жила. Ви знаєте, з котами не страшно, ніби так і має бути”, – розповідає вона.
Їжу жінка готувала на переносній плитці, купуючи газові балончики. Воду певний час їй приносила знайома з приватного сектору неподалік.
“Вона мені сама запропонувала через день приходити на місце в конкретний час. Вона прибігала на це місце і приносила воду. Я вже до дому несла сама”, – згадує Людмила.
4 січня 2026 року в будинок знову влучив російський снаряд. Почалась пожежа, дим розповсюдився по квартирах. У двері постукали рятувальники та волонтери.
“Вони мене посадили на ноші з тканини й в машину швидко віднесли. Я кричала їм, щоб візок з документами взяли. Ну вони мене, дай Боже їм здоровʼя, легко, комфортно та обережно на перший поверх спустили. Сказали: “Бабуся, сама ти будеш довго йти, ми тебе донесемо”. Ну я їм довірилася. Кажу їм: “Несіть мене”. Вони спустили, посадили в машину і привезли сюди”, – сказала жінка.
Людмила зізнається, що якби не пожежа, вона б не залишила квартиру. До обстрілів і важких умов звикла. Після виписки з лікарні планує повернутися додому, хоча влада й волонтери пропонують переїхати у безпечніший район або іншу область.
“Я задоволена лікарнею, але я хочу додому, хочу бачити свою квартиру. Своїх котів я, мабуть, вже не побачу. Хоча, може хтось і вибіг з квартири, коли була пожежа. Були відкриті двері й вони могли вибігти. Але ж вони пропадуть, на вулиці ж морози”, – каже Людмила.
Вона каже, що дім, навіть зруйнований і небезпечний, для неї залишається місцем, де вона хоче бути до кінця. І дорога, якою її везли з палаючого будинку, стала єдиною, на яку вона погодилась за весь рік під обстрілами.
