Колишній міський голова Херсона Володимир Миколаєнко, звільнений з російського полону 24 серпня 2025 року, вже майже три тижні знову живе у рідному місті. Він багато ходить вулицями, спілкується з людьми, долучається до громадських ініціатив і відверто говорить, що нинішній Херсон для нього водночас і дім, і невичерпний біль.
Повернення у місто під дронами
Після трьох з половиною років у неволі Володимир Миколаєнко пройшов лікування, але, за його словами, довго залишатися в лікарні не зміг і вирішив повернутися до Херсона.
«Три з половиною роки в полоні не додали здоров’я. Лікарі сказали: “Будемо тебе відновлювати”, але я протримався два місяці й повернувся додому, до рідних. Уже майже три тижні я в Херсоні. Перше враження – дуже болісне. Херсон сьогодні – це мій біль».
Він бачить зовсім інше місто, ніж те, яким керував у мирний час. Над Херсоном постійно кружляють дрони, небо закривають антидронові сітки, на місці вибитих вікон – листи OSB, у прибережних районах зруйновані й пошкоджені будинки, занедбані парки та розбиті вулиці.
Колишній мер згадує, з чим зустрів повномасштабне вторгнення у 2022 році, і порівнює це з нинішньою війною високих технологій.
«Мене забрали в полон в Херсоні, коли в нас в руках були автомати оці 50-их років. Повертаєшся, а тут уже, вибачте, летючі роботи, ці дрони, які сьогодні просто вбивають херсонців кожного дня, полюють за херсонцями, за тими ж маршрутками, тролейбусами, за “швидкими допомогами”».
Його обурює, що за кордоном і досі намагаються «зрозуміти росіян».
«От враження, що весь світ бачить, розуміє, але чогось мовчить. Прагнення іноземців розгадати так звану “загадкову російську душу” мене просто дивує. Та нема там душі, зрозумійте, нема, не треба її шукати. В них душі там не більше, чим у цих роботах, які літають і вбивають наших людей».
Місто, яке стало меншим, але ріднішим
Для Миколаєнка найважче – усвідомлювати, що Херсон щодня втрачає людей, серед яких і ті, кого він особисто знав, з ким дружив та працював.
«Найважче прийняти, що вбивають людей. Багатьох, яких ти пам’ятав, любив, дружив – вже немає. Дуже страшно дивитись, коли тут і малеча, і люди похилого віку, і такі речі відбуваються – щоденні вбивства, це дуже болісно».
Водночас він відчуває в місті особливу згуртованість. Якщо раніше у Херсоні мешкало близько 340 тисяч людей, то зараз, за словами колишнього мера, говорять про приблизно 60 тисяч. Менша кількість жителів змінила й характер взаємин між ними.
«Ми стали ріднішими один одному. Ми вже майже один одного знаємо в обличчя, ми вітаємось, ми практично щодня разом п’ємо каву або зідзвонюємось, обговорюємо якісь новини».
На вулицях до нього часто підходять люди. Одні цікавляться його самопочуттям, інші просять поради або розповідають про рідних, які перебувають у полоні чи зникли безвісти. Він спілкується з усіма, бо вважає, що сьогодні херсонці особливо потребують підтримки одне одного.
Попри масштаб руйнувань, Миколаєнко переконаний, що місто зможе відродитися.
«Я бачу, що люди переконані, що ми відновимо, зробимо набагато краще. Шкода отих старих будівель, з яким пов’язана історія нашого міста. Нічого, відбудується. Головне, щоб ми не втрачали людські життя».
Життя поруч з війною і без наміру тікати
Колишній міський голова зізнається, що досі не звик ховатися в укриття під час обстрілів, хоча розуміє ризики.
«Я розумію, що треба ховатись в укриття, їх у місті багато, але поки не можу себе змусити. Знаю, що треба бути обережнішим, але звикнути важко – бігаю містом. Дружина не може мене втримати».
Він згадує, як у полоні подумки звертався до родини щовечора.
«Каже: “Думала, хоч тепер побачу тебе, поспілкуємось”. А я відповідаю: “Щовечора перед сном розмовляв з вами, розповідав, як пройшов день, що з нами робили або не робили. Тому більше не розпитуй”».
Попри постійну небезпеку, залишати Херсон Миколаєнко не збирається. Він наголошує, що його родина від перших днів повномасштабної війни залишалася в місті.
«Херсонці тут живуть, а я побіжу ховатись? Не планую, будемо так казати. Моя родина з першого дня війни тут, нікуди не тікала – всі в Херсоні. І я думаю, я повинен бути поруч з ними».
Громадська діяльність замість політичних перегонів
Сьогодні Володимир Миколаєнко повернувся до активної громадської роботи. Каже, що має напрацювання, які вже приносять користь місту, і хоче зосередитися саме на цьому.
«Питання номер один – саме місто Херсон. Свого часу мене тут люди обирали, вони мені довірили це місто, я ним опікувався довго. Сьогодні є певні пропозиції по більш потужних проєктах, але треба розв’язати проблеми міста, а потім займатись іншими справами».
Говорячи про майбутні вибори, він вважає передчасним їх проведення, доки триває війна і значна частина захисників або воює, або перебуває в полоні.
«Не можна зараз гратись в політику, коли йде війна. Ми ще не перемогли. Я завжди кажу: як будуть голосувати оті хлопці, які сидять в полоні, чи вони не варті того, щоб голосувати? А ті хлопці, що сьогодні в Покровську? Або які сидять у нас на островах і боронять Херсон? Ми що їх викреслюємо? Тому давайте переможемо, а потім будемо займатись виборами».
Миколаєнко впевнений, що ця війна стала випробуванням для багатьох людей і оголила справжні характери.
«Шкода, що доводиться платити кров’ю за речі, які здавались очевидними. Ми попереджали про Сальдо і Стремоусова, казали силовикам, що це люди Москви, але нас не слухали. Тепер бачимо, що не лише вони, а й багато інших зрадили. І водночас є ті, про кого думав найгірше, а вони навпаки тримаються і показали справжню позицію. Це дуже надихає».
Від мерії до підвалів полону і назад до Херсона
Володимир Миколаєнко очолював Херсон з 2014 до 2020 року. Він був активним учасником місцевого Євромайдану, а після початку повномасштабного вторгнення не приховував проукраїнську позицію.
18 квітня 2022 року його викрали російські військові. Напередодні він отримував погрози від місцевих колаборантів. Довгий час про його долю не було жодної інформації, доки представники Міжнародного комітету Червоного Хреста не підтвердили, що колишній мер перебуває у російській неволі.
24 серпня 2025 року, у День Незалежності України, Миколаєнка звільнили в межах обміну. Після нетривалого лікування він повернувся до Херсона, де нині продовжує жити й працювати разом з містянами, які не покинули прифронтове місто.
Сьогодні, говорить він, головне завдання для всіх – вистояти, зберегти життя людей і зробити все можливе для перемоги, щоб Херсон знову став містом радості, а не болю.
