Українці звикли до гучних медіавикриттів. На екранах постійно з’являються роздруківки прослуховувань, секретні плівки чи детальні протоколи закритих допитів. Сюжети збирають мільйони переглядів. Самі ж фігуранти отримують миттєвий вирок від громадськості ще до початку судових засідань.
Закон прямо забороняє такі витоки. Стаття 387 КК України визначає розголошення матеріалів розслідування як кримінальний злочин. Але ця норма мертва. До судів дохідять лічені одиниці справ із сотень порушених проваджень, а винні особи залишаються невідомими. Про це пише аналітик Ігор Попов на Realist.online.
Це руйнує правові основи суспільства. Презумпція невинуватості чітко гарантована статтею 62 Конституції України та європейськими нормами права. Під удар часто потрапляють сторонні особи – родичі чи звичайні свідки. Їхні імена публічно паплюжать. Репутацію вже не повернути навіть після офіційного закриття справи.
Західний світ давно бореться із цим явищем. Феномен trial by media – суд присяжних від преси – жорстко обмежується європейським законодавством. Наприклад, у Німеччині повністю заборонено публікувати оригінали документів до суду. Велика Британія карає медіа за тиск на присяжних, а Франція дозволяє інформувати про хід справ лише офіційній прокуратурі. ЄСПЛ у справі Bedat проти Швейцарії також підтвердив: свобода слова не покриває порушення таємниці слідства.
В Україні з’явився шанс змінити правила. У червні законодавці зареєстрували законопроект №15289. Документ вимагає отримувати дозвіл слідчого судді на оприлюднення будь-яких матеріалів у справах топполітиків до оголошення обвинувального акту. Новація спровокувала шквал критики з боку активістів та журналістів через загрозу закриття інформації про велику корупцію. Особливе обурення викликає ідея призупиняти дію дозволу на час розгляду апеляції.
Судовий фільтр може стати дієвим компромісом. Арбітр у мантії здатен об’єктивно зважити суспільну вагу інформації та захистити приватні дані третіх осіб. Процедура набагато чистіша за традиційні флешки, нібито знайдені блогерами в барах. Такий підхід унеможливить одноосібний контроль прокурорів над медіапростором, встановить персональну відповідальність за зливи, а суспільство отримуватиме важливі факти легально.
Межу між свободою слова та презумпцією невинуватості визначають індивідуально. Це робота для незалежного інституту. Постає головний вибір. Справи має розглядати законний державний суд чи алгоритми соцмереж заради охоплень і хайпу? Держава має дати чітку відповідь.
