Окупація, обшуки, блокпости й щоденні обстріли стали не лише досвідом, а й матеріалом для театру. Дев’ятеро підлітків з Херсонщини написали власні п’єси для проєкту “Мій Дім”, а у грудні 2025 року їхні тексти прозвучали на сцені Молодого театру у Києві.
Кожен із учасників проєкту зафіксував у драматургічній формі те, що пережив у війні. Свої історії зі сцени зачитали актори, а автори приїздили до столиці, знайомилися з трупою та були присутні на частині репетицій.
Серед учасниць – Віолетта, Ангеліна, Елеонора та Марія. У своїх текстах вони говорили про життя в Херсоні, де окупація і небезпека стали повсякденням.
“Стоїмо. Блокпост. Росіяни ходять повільно, зброя дзвенить об метал грудей. Вони підходять до машин, заглядають усередину, стежать за руками, за очима. І от наша черга. Вони заглядають у салон, перевіряють документи батьків, а я тримаю подих, бо знаю: першими вони забирали тих, хто колись служив. А тато служив”, – зачитала фрагмент своєї п’єси Ангеліна Фокіна.
Ангеліна назвала свою п’єсу “Дорога крізь страх”. У ній описала життя під час окупації Херсона та блокпости, які військові РФ встановили на Антонівському мосту.
Вона розповіла, що у тексті є і перші дні повномасштабного вторгнення для її родини, і історія дідуся, який виїхав із дому. Також вона згадала, як 24 лютого її дід поїхав на роботу, а 17-річний брат на два тижні залишився один на лівому березі, і як вона боялася, що батька можуть забрати російські війська через те, що колись він служив у поліції.
Дівчина каже, участь у проєкті стала для неї своєрідною терапією. Тепер вона хоче продовжувати писати, а в Києві, за її словами, їй не раз казали розвиватися у драматургії.
17-річна Віолетта Рибась обрала іншу інтонацію, але не менш болючу тему. Її п’єса – про шкільне свято, яке так і не відбулося. У 2024 році у неї мав бути випускний.
“Моя п’єса не лише про втрачену шкільну подію, а в цілому про втрачені підліткові роки. Війна почалась, коли мені було 13, а у травні виповнилось 14. Тобто всі підліткові роки припали на окупацію, на війну. Багато чого було втрачено: школа, зустрічі з друзями, прогулянки – все перекреслене й назавжди залишиться незакритим гештальтом”, – пояснила вона.
Її мрію станцювати вальс на випускному реалізували на сцені актори. Для Віолетти це стало можливістю не лише розповісти про біль, а й донести його до людей, які, за її словами, мало знають про те, що відбувається у Херсоні.
Елеонора Єфимова написала п’єсу про батька – волонтера, який вивозить людей і тварин із “червоної зони”. Вона хотіла передати, як вони з мамою переживають за нього.
“Адже кожен день може стати останнім. Він багато разів розповідав, як евакуює, як це страшно, як дрони літають над машиною, про “пелюстки” розкидані на дорогах. Вважаю, мені вдалося передати свої думки. Також з моєю п’єсою виступила саме та акторка, яку я хотіла. Це було неймовірно. Мені дуже сподобалось”, – говорить Елеонора.
Марія Устянівська, навпаки, перенесла події у майбутнє. Її текст розгортається у 2052 році: авторка як головна героїня милується відбудованим Херсоном і згадує війну Росії проти України, поєднуючи у розповіді минуле й майбутнє.
“Там увесь час поєднуються події минулого та майбутнього, розповідь ніби перемикається. Але я хотіла б сказати про останні рядки, де я подумки кажу про те, як гарно, що ми перемогли тоді Росію, хоч і шкода, що такою дорогою ціною, коли багато кого вже не повернути й багато чого неможливо змінити”, – ділиться Марія.
Марія зізнається, найважче було обрати тему, але результатом вона задоволена. Для неї це перший досвід, коли написаний текст поставили на сцені, а глядачів, за її словами, прийшло більше, ніж планували.
З першого дня учасників супроводжували куратори: підлітків навчали писати п’єси та надавали психологічну підтримку. Директорка громадської організації “Центр Софія” Ольга Цілинко розповіла, що психологиня щосуботи покроково готувала дітей до того, що на них чекає, допомагала визначатися з темами та працювати зі страхами.
“Коли у них почалося навчання, нам треба було їх супроводжувати, тримати руку на пульсі. Тому наша психологиня Ольга Федорівна щосуботи покроково готувала дітей до того, що на них чекає. Я не знаю, чи буде у них велике кіношне майбутнє, але те, що для них це досвід і що ці уроки дають можливість реалізувати себе – це беззаперечно”, – вважає Цілинко.
У проєкті також брала участь 15-річна Поліна Постриган. Її п’єса має назву “Коли ми стали іншими” і розповідає про дружбу, її цінність у важкі часи та про те, як формується підліткова особистість.
“Написання п’єси – це дуже цікавий та інтимний момент, який дозволяє дитині взятися за свої думки, переживання і нарешті поміркувати над ними, порефлексувати. На мою думку, такі проєкти точно потрібні, тому що вони дають можливість молоді розкритися і бути почутими. При цьому показати іншим людям реалії, в яких ми живемо, проблеми, з якими стикаємося, і що відчуваємо”, – сказала Поліна.
До “Мого Дому” Поліна раніше не писала тексти, але отриманий досвід їй сподобався.
“Чесно кажучи, я у захваті. Для мене це було щось неймовірне. Возз’єднання з культурою, мистецтвом. Я зустріла неймовірних людей, побувала в неймовірних локаціях. Дуже круто”, – поділилася враженнями Поліна.
Злата Коваленко обрала тему перших днів окупації Херсона. Вона писала про те, як разом із матір’ю вимушена була переховуватись, і назвала проєкт емоційно важким, особливо коли доводилося слухати історії інших підлітків.
“Я чутлива людина і коли чую, що молодші за мене діти переживають історії, в яких замість позитиву та щастя є втрати та біль, то це дуже сумно. Таке важко чути та сприймати”, – пояснила вона.
Водночас Злата зазначила, що відчувала підтримку від організаторів, менторів і акторів. Особливо їй запам’ятався етап знайомства з трупою: вони були на двох репетиціях, щоб побачити, як готується постановка.
Автор і режисер “Мого Дому” Андрій Май пояснив, що цей проєкт дає підліткам можливість бути почутими й говорити про війну власними голосами.
“На мою думку, такі проєкти об’єднують нас, тому що вони говорять голосами молодого покоління про те, що з ними зараз відбувається. Тому що саме вони будуть далі формувати нашу країну”, – сказав він.
За його словами, у проєкті брали участь дев’ятеро підлітків: семеро з Херсона і двоє – з Високопілля. Режисер згадав, що на старті було складно знайти підтримку, але наприкінці року допоміг Інститут ім. Ґете в Україні – проєкт потрапив у шорт-програму Фонда Стійкості, який і профінансував реалізацію.
Фінальний етап відбувся 6 грудня 2025 року у Києві. Перед читанням було кілька репетицій, а для підлітків підготували мистецьку програму – відвідування вистав, музеїв та екскурсії.
Андрій Май розповів, що під час першого читання тексти викликали сльози, і наголосив: учасників не змушували писати про важкі теми, але всі самі обрали говорити про те, що відбувається зараз. Надалі команда працює з іноземними менторами, тексти перекладають німецькою, а у планах – зустріч учасників із німецькими акторами та режисерами.
“Мені було б важливо, аби німецькі театри відгукнулися і взяли на себе рішучість поставити тексти наших підлітків у вигляді вистави, як це сталося в Києві. Подивимось, як це все буде розвиватися і сподіваюсь, що проєкт “Мій Дім” буде рухатись далі. Але я так само сподіваюсь, що він буде такий один, бо після цього хотілося б мирного життя”, – сказав Андрій Май.
“Мій Дім” став для підлітків із Херсонщини не просто творчою майстернею, а публічною розмовою про те, як війна змінює дитинство. Їхні історії прозвучали зі сцени, а отже вийшли за межі особистого щоденника і стали частиною спільної пам’яті.
