У грудні 2022 року президент Володимир Зеленський під час зустрічі з українськими дипломатами заявив, що в умовах війни “усі ті права, які гарантує Конституція України, для нас із вами… на паузі”. Йшлося про особисту відповідальність посадовців, але фраза швидко стала мемом і вийшла за межі початкового контексту. Вона перетворилась на іронічне узагальнення того, як насправді працює Конституція в умовах повномасштабної війни.
Тепер словосполучення “Конституція на паузі” часто використовують критики, аби підкреслити, що державні інституції дедалі частіше діють поза правовим полем, а Основний Закон втрачає практичне значення. Втім, така ситуація не є чимось новим для України. Повага до Конституції не була абсолютною і в довоєнний час.
Показовим прикладом став 2010 рік, коли тодішній президент Віктор Янукович домігся зміни форми правління з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську. Замість широкого спротиву суспільство спостерігало за подіями без особливого резонансу. Навіть масштабні протести в ті роки виникали через конкретні податкові, мовні чи політичні рішення, але не через порушення Основного Закону.
І в наступні роки Конституція часто опинялась у тіні політичної доцільності. Спірні закони, судові рішення, громадянські кампанії – усе це супроводжувалось напруженими дебатами, але не масовим обуренням через нехтування Конституцією. Частина рішень взагалі не доходила до Конституційного Суду. Навіть у випадках, коли порушення були очевидними, суспільна реакція залишалась млявою.
З початком повномасштабного вторгнення ситуація не змінилася докорінно. Воєнна доцільність стала новим аргументом, який доповнив традиційну політичну вигоду. Конституція поступається як у владних кабінетах, так і в побутовій аргументації. Часто громадяни вибірково захищають лише ті її статті, які збігаються з їхніми поглядами або потребами.
Наприклад, статтю 65 про обов’язок захищати Батьківщину багато хто ігнорує, виправдовуючи це тим, що держава не забезпечила належного рівня життя. Частину статті 10, яка гарантує права мов нацменшин, знецінюють у світлі російської агресії. Статтю 28 про заборону катувань обходять, коли мова заходить про “негідних” громадян, до яких, мовляв, можна застосовувати будь-які методи.
Такі подвійні стандарти стали буденністю. Люди легко апелюють до одних норм і заплющують очі на інші. Ті, хто засуджує ухилянтів, самі можуть виступати за обмеження прав за мовною чи етнічною ознакою. А прихильники посилення контролю посилаються на статтю 64 про обмеження прав у воєнному стані, ігноруючи те, що частину прав Конституція забороняє обмежувати навіть у війні.
Цю ж логіку вибіркового трактування Конституції перейняв і ворог. Кремль цитує лише зручні фрагменти українського Основного Закону – наприклад, про п’ятирічний строк президентських повноважень, при цьому відкидаючи згадку про продовження повноважень чинного глави держави до обрання нового. Про інші статті, що засвідчують українську юрисдикцію над Кримом чи Донбасом, там воліють не згадувати взагалі.
Але проблема не лише в агресорі. Власне ставлення українського суспільства до Конституції теж потребує перегляду. Доки Основний Закон буде сприйматись не як непорушна основа, а як інструмент для ситуативних потреб, доти “пауза” залишатиметься не метафорою, а реальністю.
